Благовісник

Лідерство навпаки

Хто з нас більший?

…Учні були з Ісусом Христом вже три роки. Вони багато пережили разом, мали, що згадати. Зовсім недавно Петро, Яків та Іван побували з Учителем на горі. Там відбулося щось неймовірне! Ніколи раніше вони не бачили Його таким. Одежа Христа стала біла, навколо Нього було сяйво, на яке неможливо було дивитися. Вони відчули себе на декілька хвилин у небесах. Ісус заборонив розповідати про цей досвід, але схоже на те, що вони не зовсім Його послухалися… Через деякий час дорогою в Капернаум Спаситель запитав учнів, про що вони між собою говорили. І їм було соромно признатися про суперечку щодо того, хто із них більший. Цілком ймовірно, що на ці розмови їх надихнули недавні переживання на горі, які давали трьом учням підстави на певну зверхність чи перевагу над іншими: «А ми знаємо щось, чого ви не знаєте! Нас Ісус більше наблизив до Себе!»

Божий Син узяв дитину, поставив серед них і каже: «Якщо не станете, як це дитя, то не зможете ввійти у Царство Небесне». Не знаю, чи вони зрозуміли тоді, про що йде мова. Учні були в очікуванні — як і кожен єврей, вони щиро вірили, що Ізраїль відновить своє царство, і всі народи поклоняться месії, про якого пророкував пророк Даниїл. Дивлячись на те, що робить Христос, вони думали, що це, напевно, і є месія. І кожен із них таємно мріяв про власну роль у прийдешньому царстві. Але Ісус їх постійно дивував та збивав з пантелику… Ось Він присів відпочити, а звідусіль стали йти люди, приносити дітей. Учні, мабуть, відчули себе захисниками Учителевого спокою: «Ну куди ви йдете, ще й з дітьми? Не бачите, Ісус відпочиває!» Але Божий Син каже: «Дозвольте дітям до Мене прийти! Царство Небесне належить таким?» Учні знову нічого не розуміють: «Яке відношення діти мають до Небесного Царства? Царство Небесне — це ми! Це нас Ти наділив владою та силою! Це ми йдемо з Тобою до Єрусалима, щоб зацарювати!»

Прибігає один юнак, падає до Ісусових ніг: «Учителю Благий, що мені робити, щоб успадкувати Царство Небесне?» Чутки ходили, що цей юнак досить побожний і… багатий! Уявляю, як загорілися очі апостолів: «От кого нам у команді не вистачає! Нарешті купимо нові сандалі, поїмо смачно!» Але Ісус знову їх дивує: «Іди й роздай усе, що маєш!» Як це — «роздай»? Учні не повірили власним вухам. Спаситель ніби прочитав німе запитання в їхніх очах і каже: «Як важко багатим увійти в Царство Небесне!» Апостоли — в шоці, вони жахнулися: «А хто ж тоді може ввійти в Царство?! Хто ж тоді може спастися, якщо не побожний багатий чоловік?» Христос руйнував усі їхні уявлення про Царство. Після цього вони вже навіть боялися в Нього щось запитувати.

Дорогою до Єрусалима Ісус кличе учнів до себе й вчергове повторює: «Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам, Його засудять на смерть, і поганам видадуть, і будуть насміхатися з Нього, і будуть Його бичувати, і вб’ють. Але третього дня Він воскресне». Він готує їх до чогось. Він готує Своїх лідерів до служіння — вести першу церкву. І те, як Він навчає, як терпляче працює з їхніми серцями, дає надію нам — що Він так само терпляче працює над нами, незважаючи на нашу незрілість і неготовність. Уявлення Ісуса Христа про лідерство явно відрізняється від уявлення учнів, та й від нашого уявлення про це. Спаситель говорить про страждання, про смерть.

У цей час апостоли — повні собою! Яків та Іван, гарячі хлопці, явні лідери, вловили момент, покликали Ісуса набік: «Зроби нам, щоб у Царстві Твоєму ми сиділи праворуч і ліворуч від Тебе!» Навіть матір взяли для надійності. Напевно, вони думали, що це найкраща ідея, яка тільки могла прийти в голову! Ісус каже: «Ви не знаєте, чого просите!» Це прозвучало як: «Сідайте — двійка!» І далі: «Чи можете ви пити чашу, що Я її питиму? Чи можете хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся?» — «Можемо!» Чи зрозуміли вони, про що йде мова? Чаша — це те, що приймається всередину, хрещення — те, що відбувається зовні. Ісус каже про свої внутрішні страждання в Гефсиманії та зовнішні — на Голгофі. Для того, щоб сидіти на престолі — є ціна! Учні ж надто самовпевнені, щоб це усвідомити, як самовпевнені й багато з нас.

Євангелія в центрі лідерства

Відомий американський боксер, чемпіон Мохаммед Алі якось летів у літаку. При зльоті стюардеса попросила його пристебнутися, на що спортсмен самовпевнено відповів: «Суперменові не потрібен ремінь безпеки!» Жінка виявилася з почуттям гумору й відповіла: «Суперменові не потрібен літак!» Ми теж буваємо схожі на таких самовпевнених людей. Але наші уявлення про себе часто дуже відрізняються від Божого бачення нас. Решта учнів, почувши про витівку Якова й Івана, обурилися. Чому? Тому що вони мріяли про те ж саме! Їхнє уявлення Ісусового царства обмежувалося земними мірками. Це було звичне уявлення кожного єврея: той, хто сидить на престолі, вищий за інших, і йому служать.

Минув час, ми замінили одні терміни іншими. Але як ми сьогодні уявляємо лідерство? Хто такий лідер? Який лідер може вважатися успішним? Світ навколо нас, наша культура диктує свої відповіді. Але досягати Божих цілей можуть тільки лідери, сповнені Євангелії. У центрі лідерства має бути Євангелія! Моє запитання: чому ви лідер? Куди ви ведете людей? Лідерство — не тільки те, що ми проповідуємо, а те, що ми показуємо.

Те, чого навчав Ісус — це «лідерство навпаки». Ми уявляємо лідерство як рух знизу догори. Чим вище я піднімаюся, тим більше людей на мене працює, тим я важливіший. Просячи сидіти на престолах обабіч Ісуса, Яків та Іван мимоволі відсунули решту апостолів. Для них лідерство — це бути вище, це привілеї, переваги. У їхньому проханні — егоїзм, думка про власну вигоду від лідерства. Ви лідер, що прагне взяти щось від людей чи щось віддати їм?

Наведені ситуації з Євангелія показують, що бути поряд із Ісусом — не означає думати так, як Ісус. Учні ходили з Ним кілька років, багато пережили… Ми теж, маючи багаторічний церковний досвід, можемо думати, що правильно все розуміємо, але наше лідерство часто буває наповнене нами. У його центрі стоїмо ми. Усе має служити нам. Ми — сини Зеведеєві.

Далі Ісус Христос дає учням Свій урок лідерства: «Ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба. Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». Яка велика різниця між «дай нам сидіти праворуч і ліворуч» і «душу Свою віддати за багатьох»! Зовсім різні мови лідерства, вони керуються зовсім різним духом і прагнуть досягнути зовсім різних цілей.

Лідерство навпаки — це жертовність

Суть Євангелії — жертва Ісуса Христа. Суть жертви — благодать, тобто дар. Справжнє лідерство, якого навчав Спаситель, починається тоді, коли ми готові віддати себе людям, яких ведемо. Коли готові пожертвувати собою ради їхнього блага. Лідери без Євангелії думають: «Що я можу взяти від людей?» Лідери з Євангелією постійно запитують: «Що я можу дати людям? Як зробити їх успішними, допомогти їм стати кращими?»

Сьогодні церква теж наповнена такими людьми, як Яків та Іван, які думають, що служіння — це користь, престиж, слава, становище… Усе для того, щоб просунути себе. У людях діє дух суперництва, хоча вони можуть навіть того не помічати.

Євангелія — це віддати себе. Слова «прийшов, щоб послужити» — повні Євангелії. Бог, проти Якого всі ми згрішили, Якого відкинули — прийшов, зробив крок назустріч! Він віддав Себе нам. Євангелія в лідерстві — це робити перший крок, це віддавати більше, це приходити раніше… Бо Христос зробив це для нас. Жертовність — це ініціатива.

Лідерство навпаки — це служіння

Ісус зазначає, що світ любить владу, що князі панують, використовують людей у власних цілях. Він показує лідерство як служіння потребам інших. Жертовність — це готовність платити ціну заради успіху інших, служіння — це практичні дії. Учні шукали лідерства «знизу — догори», а Ісус веде їх «згори — донизу». Вони пнуться вгору цією драбиною, а Він спускає їх додолу. Причому все нижче й нижче: «Хто хоче бути великим — хай буде за слугу, хто хоче бути першим — хай буде за раба». Слуга — це найманий працівник, який має обов’язки й відносну свободу. Раб — людина, яка немає ніяких прав. І через декілька днів Ісус покаже вершину лідерства — коли схилиться й Сам помиє ноги Своїм учням.

Ісус Христос був у найвищому місці, якого ніхто не міг досягнути. А зійшов у найнижче місце на всій землі — на ганебний хрест. Ототожнив себе із злочинцями й розбійниками, грішниками… Знаєте, для чого? Щоб кожен із нас міг прийти до Нього, нічого не прикрашаючи. Справжній лідер прийшов, щоб послужити мені в моїй найбільшій потребі — проблемі моєї гріховності!

Апостол Павло розумів цю істину й написав: «Бувши вільним від усіх, я для всіх став рабом». Це означає побачити потребу людини й послужити їй, підняти її, а не опустити, дати свободу, а не прив’язати до себе, спорядити, а не залишити напризволяще. Служіння — це допомогти іншим досягнути їхнього максимального потенціалу. Щоб вони зробили більше за тебе. Учні подорожували далі, ніж Христос, зробили більше справ, ніж зробив Він, проповідували більшій кількості людей.

Лідерство навпаки — це відповідальність

Іноді потрібно відповідати за помилки своїх учнів. Важливо ототожнювати себе з ними, не відмежовуватися, коли щось пішло не так. Ісус прийшов «віддати свою душу на викуп». Ми були боржниками, заплатити не мали чим, приречені назавжди лишатися у в’язниці гріха. Але Він заплатив — не через те, що було в нас, а через те, що було в Ньому. Велика Любов! І не просто заплатив — Він не соромиться нас. Він не соромився висіти на хресті — хоча страждав не за Свій гріх. Він взяв відповідальність за наші проблеми й заплатив за наші помилки. Він не соромиться ототожнювати Себе з церквою. Церква — інколи соромиться...

Справжній лідер ототожнює себе зі своєю командою. Якщо програли — «ми програли», а не «ви програли». Він ніколи не скаже: «Я ж тобі казав!» І навіть коли ми помиляємося, то знаємо, що Господь повний благодаті та істини, щоб зрозуміти, підтримати й допомогти.

Дочка шефа

Макс Лукадо описує випадкову зустріч з рабином на борту літака. Між ними зав’язалася розмова про те, як людина може підносити Боже ім’я або принижувати його. Рабин навів влучну ілюстрацію.

Уявіть собі нью-йоркський хмарочос. У цій будівлі всі працюють на голову ради директорів, чий кабінет розміщений на найвищому поверсі. Більшість клерків ніколи не бачили головного шефа, але всі знають його дочку. Вона теж працює в корпорації й використовує службове становище в особистих цілях. Одного разу вона підходить до охоронця й каже: «Щось я зголодніла! Збігай-но вниз і принеси мені хот-дог!» Це прохання ставить чоловіка в скрутне становище: він — на посту, піти — значить лишити приміщення без охорони. Але дочка шефа наполягає: «Ну, поквапся!» Вирішивши сходити за хот-догом, він, звичайно, вголос не скаже, але подумає: «Якщо дочка така, то що вже про батька говорити?»

Жуючи свою сосиску, дочка шефа натикається на секретарку з купою паперів у руках. «Куди ви все це тягнете?» — «Я повинна їх розкласти по папках для денної наради!» — «Так, забудьте про нараду. Підіть краще в мій кабінет і почистіть килим!» — «Але ж мені сказали…» — «А я вам кажу!» У жінки немає вибору, хоча вона й сумнівається у тверезості такого розпорядження, але ж це дочка її начальника…

Дочка продовжує в тому ж дусі — щось у всіх вимагає, перекроює розклад… Вона жодного разу не згадує ім’я батька: «Батько сказав, що ви повинні…» У цьому немає потреби, адже всі знають, що вона його дитина. Тому охоронець залишає свій пост, секретарка не виконує своїх обов’язків… Один за одним співробітники починають сумніватися в адекватності людини, яка перебуває на самому верху: «Чи знає він взагалі, що тут відбувається?» Дочка безчестить ім’я батька своєю поведінкою. Ще трохи — і весь хмарочос перестане вірити у здатність директора керувати компанією…

А якби дочка вела себе інакше? Замість того, щоб вимагати послуги від охоронця, вона б сама принесла йому хот-дог: «Я думала про вас сьогодні — ви так рано приходите, у вас хоч є час перекусити?» По дорозі до ліфта, зустрівши жінку зі стосом паперів, запитала б: «Ой, вибачте, можна вам допомогти?» Секретарка посміхнулася б — і вони разом понесли документи до зали засідань. І так поступово дочка шефа завоювала б прихильність людей — цікавлячись їхніми родинами, пропонуючи попити разом кави. Новачки відчували б себе бажаними, а старожили — гідно оціненими. Завдяки її турботі й доброті ціла корпорація стала б щасливішою.

Вона могла б навіть не згадувати імені батька: «Мій батько вважає, що…» У цьому немає потреби, адже хіба вона не його дитина й не висловлює бажання його серця? Це саме собою зрозуміло. Якщо підлеглі високо цінують її, то вони відповідно ставляться й до її батька. Вони його ніколи не бачили, ніколи не зустрічали, але знають його дочку, а отже і його серце.

Інший рабин, апостол Павло, написав: «Отже, ми — посли замість Христа, і ніби Бог благає через нас…» У посланця одна мета — представляти інтереси свого Царя, доносити Його думку, захищати Його репутацію, виконувати Його волю. Хай Бог позбавить нас від егоїстичного мислення. Нехай нашим бажанням буде досягнути, щоб інші почали думати краще про нашого Отця.

У якийсь момент дочка зайде в ліфт і поїде на найвищий поверх до свого батька. Він чекатиме її біля дверей свого кабінету. Він уже знає про всі її добрі справи. І він виголосить лише кілька слів: «Чудово, добрий і вірний рабе!» Хай береже нас Господь, поки ми не почуємо від Нього ці слова.

Олександр САВИЧ

Благовісник,4,2022